10/11

«Локальна історія» в Інтернеті

Львівські історики-ентузіасти втілюють проект, який з часом дозволить кожному галицькому селу мати свою інтерактивну історичну Інтернет-сторінку.

 Проект «Локальна історія», який реалізовує Українська Галицька Асамблея (УГА), стартував у 2013 році. Невеличка команда істориків мандрує галицькими селами та хуторами, записуючи свідчення найстарших мешканців, шукаючи і потім відновлюючи історичні документи та світлини. Щоби скласти об’єктивну історичну довідку, дослідники також працюють у архівах і бібліотеках.

Про те, з чого почався проект «Локальна історія» розповідає його засновник, представник Української Галицької Асамблеї Тарас ЧОЛІЙ:

 «Над цим проектом ми працюємо понад два роки. Починалося все у 2009 році, коли в мене і в команди однодумців зародилася ідея знімати українські документальні фільми. Були зняті такі фільми, як «Золотий вересень» – про події окупації Західної України в 1939 році Радянським Союзом (в 2009 році ми його знімали, в 2010-му презентували), пізніше був фільм про історію Карпатської України «Срібна земля» (він вийшов в 2012 році), у 2014-му вийшов документальний фільм «Хроніка УПА», і цього року вийде фільм про історію Української Галицької Армії, який також є реалізований в рамках нашої організації «Українська Галицька Асамблея». 

Фільми вийшли добрі, я можу ними похвалитися і похвалити режисера Тараса Химича і ту команду, яка працювала над тими фільмами.

Наші фільми ми в першу чергу базували не стільки на коментарях істориків, скільки на живій історії, тобто на спогадах людей, яких у той час (в 2009 році) ще було, а зараз щороку менше. І впродовж зйомок фільму нами було опитано кількасот людей, записані інтерв’ю. І ми вирішили, що потрібно заакцентувати увагу на цих людях, тому що не всі люди ввійшли і не всі історії були у фільмах екранізовані, але людей цікавих було опитано дуже багато, сотні людей. І ми вирішили, що маємо зробити такий проект».

На презентації проекту, яка відбулася 11 вересня в рамках XXII Форуму Видавців Тарас розповідав, як відбувається процес фіксації «усної історії»:

 «У 271 село і містечко ми їздили, а це означає, що дві-три людини приїжджали в одне село (навіть по кілька разів) і вишукували найцікавіших людей дуже похилого віку. Найстарша людина, яку ми записували була 1909 року народження, якщо не помиляюся. Це був Теодор Фурта, людина – практично ровесник Першої світової війни. Це був дуже цікавий чоловік – на жаль, його вже немає кілька років.

Сам процес опитування людини може займати 2-3, а деколи й 5 годин. Якщо інтерв’юер знаходить спільну мову, то ця розмова триває дуже довго, і ми стараємося записувати все, що людина говорить. Тому що навіть сама мова людини, її міміка обличчя, дуже багато специфічних моментів – вони є цінні, тому що, я думаю, через 100 років це буде ще набагато інакше сприйматися, ніж сприймається сьогодні.

Завдяки тому, що ми маємо досить сучасну техніку, ми можемо робити це набагато якісніше, архівувати цю інформацію, бо вона напевно колись буде національним фактом України, не побоюся це сказати. Бо ми не маємо відеозаписів людей, які жили в XIX столітті, але будемо мати, які народилися на початку XX століття».

У процесі роботи створюються відповідні бази даних: «Наприклад, є середньостатичне село – до 1939 року воно мало 1800 мешканців населення. Сьогодні це село має 900 мешканців. Тобто, внаслідок прямих і непрямих втрат воно зменшилося наполовину. І от ту кількість людей, на яку воно зменшилося, ми в тій базі даних стараємося досліджувати через архівні дані, через інші джерела, для того, щоби провести по кожному селу інформацію про кожну людину, де вона поділася: або вона загинула в УПА, або вона була виселена в Сибір, чи депортована, чи вона емігрувала, чи вона була мобілізована в Червону армію і не повернулася з фронту. Тобто, цих людей, які не є поховані в селі, про яких нема інформації, згадки (родичі в другому-третьому поколінні переважно і не пам’ятають цих людей), ми стараємося, щоби це було збережено», - розповідає Тарас.

«Коли мене питають, що таке є «Локальна історія», наш проект Української Галицької Асамблеї, я маю одну відповідь – це є громадський аналог Інституту національної пам’яті. Це та робота, яку громадськість робить незалежно від держави, яку ми повинні всі робити, аби не забути своє коріння», - каже кандидат історичних наук, науковий керівник проекту Віталій ЛЯСКА.

Віталій говорить про два напрямку проекту «Локальна історія»: перший – науковий, другий – просвітницький. «Треба читати нашу історію і розуміти добре, які процеси відбувалися тоді. Тому наш проект і спілкування передусім з сільськими громадами спрямовані на те, що історичне тло до певної міри має відкрити їм дороговказ, як рухатися далі», - переконаний історик.

Докладніше про просвітницький напрямок «Локальної історії» розповів Тарас Чолій:

«Один із результатів нашої роботи – ми зробили в понад 20 селах Львівської області в сільських школах виставки за результатами досліджень у доступних формах, де ми по етапах показали історію села, починаючи від найдавніших часів і до сьогодення – через фотографії, через спогади людей, через оприлюднення й уточнення тих списків. І таким чином ми спілкуємося з школярами, з учителями, з громадою села і пробуємо їм розказати, що ми дізналися про їхнє село, і таким чином популяризувати для них цю історію, щоби принаймні ці діти, які там ростуть, пишалися тим місцем, де вони народилися, і щоби вони знали, чиїх батьків вони діти.

Окрім того, ми готуємо за результатами цього проекту видання книги з історії одного повіту. Ми працюємо в рамках поділу Галичини до 1939 року і надіємося багатьох інших дослідників долучити до тої історії, щоби вони писали матеріали на наш сайт, щоби вони з нами співпрацювали, щоби ця наша ініціатива не була такою локальною (в рамках одної нашої громадської організації), а щоби багато інших дослідників долучалися, щоби ця робота була максимально об’єктивна і максимально корисна для всього нашого суспільства».

Про те саме розповідає і Віталій: «Ми можемо збирати давні світлини та записувати на диски, тримати і нікому не показувати. Ми обрали формат публічної історії – історії максимально поєднаної зі суспільством, історії максимально близької і зрозумілої простим людям. Якщо взяти будь-яку історичну книжку, написану фахівцем, то зрозуміло, що проста людина з села, стара бабця чи молода людина, не завше зрозуміє, що там написано. Зараз уже завершується підготовка видання, альбому з вичерпними, але невеликими історичними довідками про міжвоєнну Галичину. Цю річ ми вирішили робити в межах повітів, які існували до 1939 року, оскільки цей поділ історичний, поділ, який відображає давні нитки між громадами того чи іншого регіону».

Втім, поки альбом готується, активісти «Локальної історії» не обмежуються постійними виставками в сільських школах («виставки» – це планшети з матеріалами проекту, присвячені історії відповідного села, які історики по-суті дарують школам і які потім прикрашають шкільні коридори). На додаток до виставок вони ці матеріали оформляють у вигляді гарно оформлених буклетів і роздають школярам, а ті потім розносять подарунки по домівках.

За час діяльності проекту зафіксовано історії 870 осіб і відскановано 10 485 світлин і документів, що охоплюють 271 населений пункт Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей (це приблизно 10% від усієї кількості сіл Галичини). Весь цей обсяг інформації поступово розміщується на Інтернет-порталі localhistory.org.ua. Саме його презентували 11 вересня у Львові.

 Розповідає Віталій Ляска: «Написання, підготовка книг – це є річ доволі тривала в часі. Книга може вийти тиражем 10-30 тисяч примірників, всі її не побачать. І тому зараз ми закцентувалися на розробці та наповненні нашого порталу, відкритого для всіх. Ми вирішили зробити історію привабливою, бо історія в нас подається в підручниках, особливо шкільних, як чорно-біла. Дітям історію читати і вивчати нецікаво. Цей проект спрямований на свідомих людей, а ще більше на виховання молодого покоління. Ми вирішили подати історію Галичини в інтерактивній формі. Цей проект був би максимально доступний не лише потенційним середовищам істориків чи краєзнавців, але й середовищу простих людей, зокрема жителям чи вихідцям з цього села не тільки в Україні, а й загалом по всьому світу».

 Віталій Ляска дуже докладно розповів про структуру Інтернет-порталу «Локальна історія»:

«Наша Інтернет-сторінка побудована за автоматично-локаційним принципом. Ми робимо прив’язку до тих чи інших населених пунктів, формуємо їх на мапі. Історія села подана за західним принципом репрезентації історії.

Ми бачимо нижню хронологічну стрічку, поділену на типові історичні періоди і, відповідно до цих періодів, формується наповнення. Перший блок – це є зображення, це може бути мапа. Це, наприклад, є село Бачів на мапі фон Міга. Далі в нас йдуть документи по Бачеву – їх можна збільшувати, можна дивитися. Крім самого тексту, сухої історичної довідки, у нас містяться в таймлайні також відеоматеріали.

 До кожного села в нас форматується база даних людей. На сьогодні в нас понад 50 тисяч прізвищ людей, які були не лише в УПА чи не лише вивезені, а й були активними в міжвоєнному часі, очільниками «Просвіти», «Сокола» й іншими діячами.

Ми реконструюємо обличчя людей, які пов’язані з міжвоєнним періодом в селі. Відкривається довідка про людину – і відразу фотографія. Зрозуміло, що наша база по конкретних селах може складати від 200 до 800 людей. За час наших поїздок було накопичено багато фотографій, але не до кожної людини є фотографія. І зрозуміло, що у відсотковому відношенні наразі це десь 30% людей в базі даних, до яких є фотографія, прикріплена тут.

Як властиво виглядає ID кожної людини, які ми даємо? В нас є рік народження, місце народження, місце проживання і соціальний статус. Соціальний статус ми обрали собі, починаючи з Талєргофу: УСС, УГА, міжвоєнне життя, діячі «Просвіти», спортивних товариств, і далі пішли дві категорії репресованих, виселених, вояки УПА, мобілізовані примусово.

Зверніть увагу, нам було дуже технічно важко, але що ми все-таки зробили. Це принцип позначення людей на фото, як у соціальних мережах. Щоби ми собі зразу могли не тільки читати, хто там 5-й справа чи другий зліва. Це принцип позначки людей по обличчях.

Відкривається ID людини. Тут ще, напевно, будемо підформатовувати, але суть зрозуміла. Цю інформацію людина може собі використати, зберегти, перевести в pdf.

Ці два підрозділи сайту для нас найголовніші і, напевно, найбільш значимі, вони охоплюють ситуацію на мікрорівні, на рівні окремого села.

Ми собі поставили за мету розглядати ситуації на макрорівні, і для того призначені в нас два наступні розділи.

«Постаті» – це найбільш значимі для Галичини люди, які описані в доволі стислому форматі. Таких людей, очевидно, що скоро буде дуже багато, бо з кожного села походили більш-менші відомі люди.

Четвертий (і другий на макрорівні) підрозділ – це підрозділ «Студії». Це збірна назва всього того, що ми хочемо показати на рівні Галичини. Цей розділ включає публікації, фото, відео і т. п. Саме цей підрозділ вимагає якнайширшої співпраці з товариствами істориків і краєзнавців. Позаяк «Студії» - це є наукові дослідження, і це є добра стаття, я сподіваюся, на доброму порталі. Друга річ – це добірка фото, ми формуємо певні такі певні ансамблі («Просвіта» тощо), аби сюди могли собі клікати і дивитися. Ну і третій розділ – це відео, тут йдеться про хронічки, про уривки з тих чи інших автентичних відео, можна подавати також певні свідчення людей.

Цей інтернет-портал буде дуже тісно співпрацювати з нашою Фейсбук-сторінкою. Фейсбук-сторінка – то наша новинна агенція».

До цього можна додати, що станом на 24 жовтня на порталі були доступні матеріали щодо 35 сіл і міст Галичини. Із них 25 – населені пунки Перемишлянського району Львівської області: Бачів, Бібрка, Білка, Болотня, Боршів, Великі Глібовичі, Вовків, Добряничі, Дусанів, Кимир, Кореличі, Коросне, Костенів, Лагодів, Липівці, Осталовичі, Подусів, Подусільна, Прибин, Розсохи, Романів, Стоки, Суходіл, Унів, Якторів.

Крім Перемишлянщини, Львівська область була також представлена районним центром Миколаїв, трьома селами Радехівського району (Немилів, Торки й Увин) і одним селом Самбірського – Чайковичами.

Решту населених пунктів становили три села Бережанського району Тернопільської області (Комарівка, Лапшин і Шибалин), а також два населені пункти Івано-Франківщини: місто Рогатин і село Ліски Коломийського району.

На кожній сторінці категорії «Міста та села», крім опції «Люди», про яку розповів Віталій Ляска, передбачено розміщення розлогої історії населеного пункту. Наразі її мають менше половини сторінок, але, сподіваємося, це – лише справа часу.

Нижня хронологічна стрічка, про яку згадав науковий керівник проекту, виглядає так: найдавніше минуле – поч. ХХ (1349) , Перша світова війна (1914), міжвоєнний період (1920), Друга світова війна (1939), національно-визвольна боротьба (1942), повоєнні репресії (1944), у складі УРСР (1953), незалежна Україна (1991).

«Соціальні статуси» персоналій, крім уже названих: священик, війт у 1910-х рр., стрілець легіону УСС, стрілець УГА, член (голова, секретар, скарбник, господар, бібліотекар, член ревізійної комісії) читальні «Просвіти», член (четар, старшина, містоначальник) товариства «Сокіл», остарбайтер, мобілізований до РСЧА, дивізія «Галичина», стрілець (санітарка, станичний, зв’язкова) УПА, учасник руху Опору, з родини учасника руху Опору, член (або провідники різного рівня) ОУН, комендант боївки СБ ОУН тощо.

У категорії «Постаті» присутні такі теми: громадські діячі, духовенство, ЗУНР, кооператори, літератори, ОУН, політичні партії, посли до польського сейму, УПА, УСС-УГА. А у категорії «Студії»: Друга світова війна; звичаї та обряди; княжа доба; міжвоєнний період; німецька окупація; ОУН; репресії; УПА; УРСР; Церква.

 

Андрій Квятковський, Христина Дубницька

Джерело: Zбруч.eu