Роксолана ПОПЕЛЮК: "ОДНА З ТИХ, ХТО ВИЖИВ"

«Нас поставили до паркана головою, ми подумали що нас будуть розстрілювати. Боже, як то зачєлосі мижи людьми прощатись, як то всьо голосило, як то плакало… А там ніколи дощ не падав, в Казахстані, там була страшна спека… А звідти така хмара йде, блискає і з таким громом, що світ валитсі. А ми кажем «І Бог за нас», так страшно, одні плачуть, другі прощаються… Тут дощ, як відром паде… Хмара пройшла, показалось сонце, таке велике, таке тепле, таке солодке…». Це спогад що закарбувався в пам’яті Марії Пиріг з села Корнич на Коломийщині. 

Історія цієї жінки цікава та складна, на її життєвому шляху траплялися вірні друзі та запеклі вороги, радощі та розпач, пригоди та страждання. Народилася Марія Пиріг у 1927 році, у 1942 році приєдналася до національного підпілля в рідному селі. Дівчина виконувала різні завдання, заготовляла харчі для повстанців, згодом стала станичною в селі. «Возила у Карпати всьо, що треба і зброю, і одяг, і пшеницю возила… Тут хлопці збирали село, і дівчата збирали, і люди давали, люди дуже помагали… Та й ще лишилося на послідку 10 центнерів. Та й той станичний каже мені «Коли ти вже то відправиш?». Ну але то вже була війна, та й пішли мужчини на війну. Я кажу, як я візьму таку жінку, а чоловіка вбили на фронті, а її як ще заарештують, то ті діти з ким будуть. Він щось подумав і знайшов, то мої сусіди… Він прийшов увечір, постукав у вікно і каже «Я тобі вже фіру знайшов, лиш відвези». А тим жінкам нічого не сказав, що вони мають везти. Вони рано прийшли, а я їм кажу, що пшеницю. А їм на лобі, аж роса виступила. То такі облави кругом, страшне. Я їм кажу «Не бійтесі, я так зроблю, що ви не пострадаєте». Та й веземо, тут у нас Прут ріка, та й через цей Прут треба переїжджати і тоді, ще два села треба переїхати туда в Спас, в то село… А з того боку їдуть, що вже набрали там арештантів три фіри, ті кагебисти, та й напроти нас їдуть. Але вони не знали броду, а я брід добре знала в ріці, та й я собі йду по броду. А вони заїхали в якесь каміння, щ то була ріка велика, та й не годні звідти виїхати, коні б’ют… Ми заїхали серед ріки, а ріка широка, думаю, що робити. Я кажу старшій жінці, ви сидіть на фірі, а ми з тою молодшою злізаймо, та й вроді упряж лагодимо. А води багато, а ми одяг так підоймили фист, так високо загнули, аби вони сміялися з нас. А вони регочуть, свищуть… Та й ми ся крутимо коло фіри. А вони не можуть з того каменя вилізти, ті москалі. А ми так походили і сіли на фіру, вдарили коні і поїхали. Нас ніхто нічо не питавсі, та й ми переїхали в другий бік». 

Таких випадків в історії пані Марії було чимало, вона вміла знайти вирішення з будь якої ситуації, доводилося й переводити повтсанців через ліси та поля, вдавалося передавати харчі, так щоб ніхто не запідозрив, та виявляти зрадників серед своїх. «Як я була господарчою, то на моє місце була станична друга вже. Та й ми сходини робили. А вона познайомилася з такою, що всьо хотіла знати від неї, а вона така дурна, всьо їй розказує. Прийшла до мене та й каже «Там у тої дівчини ми маємо сходини». Я їй кажу «Ти нащо її знайшла, вона так хоче багато знати, а тобі ще багато треба, та вона всіх нас продасть». «Та де вона така добра», а я кажу «Ти сі не розумієш на добрих людях». 

Як виявилося пізніше, саме та дівчина і видала пані Марію, через три дні партизанку арештували. Тримали в тюрмі в Коломиї, на допитах нещадно били, але Марія ні в чому не зізнавалася. «Слідчий мені сказав: «Я тебе згною у тюрмі, подохнеш як собака». Після цього дівчину забрав конвоїр та штовхнув в іншу кімнату. Марія лежала на холодній підлозі і від болю не могла звестися на ноги. Наступного вечора дівчину знову покликали на допит, цього разу не били. Виявилося що слідчий знав батька дівчини і за те, щоб Марію звільнили, батько повинен привезти йому тютюн, сало та картоплю. «Тільки нікому не говори, бо як говоритимеш, то знищу тебе і твою сім’ю» сказав слідчий. В решті решт Марію випускають з коломийської тюрми. Але вже через рік Марію знову арештують, але цього разу забирають до Станіславова (тепер Івано-Франківськ). Тут вже відбувався суд над дівчиною «Ціла лінія сидить, суддя, прокурор, а ще й тато адвоката наймили. З тюрми нас везли, повна машина чоловіків. Лиш я одна. У кутик мене ледве засунули… Там теж в одну кімнату, та й мене першу визвивают, я думала на суд, а то тато адвоката наймив, ще й москалє. Ну мене так то взлило… Я заходжу, але й не здоровкаюсь. А він каже «Девушка, не волнуйтєсь, я ваш защитник», а я кажу «Не треба мені защитників, я сама себе буду захищати». Марія тільки взяла в адвоката папір та олівець, сховала папір під сорочку та вийшла з конвоїром. З паперу дівчина зробила трикутника, та написала батькам листа. Під час одного з приїздів до суду, вона викинула листа на дорогу, лист підняла незнайома жінка та відправила його. Марія написала батькам, про те що її вже чотири рази беруть на суд, але не з’являються свідки, написала хто саме з села свідчить проти неї.

Щоб допомогти дочці, мама Марії, пішла до тієї дівчини, з проханням не свідчити. Але цим зробила тільки гірше, зрадниця з’явилася на п’ятий суд, засвідчила проти підпільниці. Дівчину засудили до 10 років виправних таборів. За спогадами пані Марії, під час її утримання вона зустріла старшу жінку, яка теж була заарештована «Там була одна жінка, що вона колись у Січових стрільцях була, на війні. Степанівна її фамілія, тої жінки… І вона старша жінка була в тюрмі, її арештували». Ця зустріч була значущою, у важкі години Олена Степанівна розраджувала Марію «Та жінка мені казала так, як ти зайдеш у зал, аби ти дивиласі на стелю, аби сі не дивила на ту всю призидію, бо ти, каже, страх будеш мати, та й не зможеш говорити. А так як ти подивишсі на стелю, то ти з ними добре зможеш говорити. Та жінка мені так казала…». 

Марію відправили до Львова, на пересильний пункт: «Потім сформували етап, багато тюремщиків… Боже, вітер свистав, а то вже була осінь. І ще моя мама з татом приїхали. Я почула мама кричит «Маріє, моя Маріє, коли я тебе ще буду видіти?!». Я мами голос спізнала. Пороздивилася, а конвой мене ззаду прикладом, аби я не поверталасі, аби в один бік дивиласі. Конвої обступили кругом з автоматами. А мама кричут, а я кажу «Мамо не плачте, я скоро вернусі, не гризітсі, я втечу!!!». Марію з іншими в’язнями посадили в товарні вагони, в яких було холодно, гуляв вітер. Їхали 50 днів, годували баландою та невеликою кількістю хліба, довезли до Омська, тут завели в баню і почали вдягати в «японські трофеї» та військові кожухи, потім відправили далі в дорогу. 

Наступною зупинкою був Хабаровський край, конвой почав всіх виганяти з поїзда та заводити в барак. Тут в таборі крім політичних в’язнів були так звані «битовики», які часто кривдили нових в’язнів, забирали речі та продукти. «Вони до наших сумок, забирали собі обув, кращі светри забирати, «бо вы приехали на русскую землю», не думай. Ну а ми в лаби з ними, у бійку… Ну і вони ввечір налетіли і аж на нари зверху, бо то такі були нари, що на долині спали і нагорі. І вони до наших сумок. А я кажу, знаєте що, берім коци і кидаємо на них коци і берім поліна, биймо по чому попало… І вони будуть боятисі нас. Ну і як ми їх там відлупцювали, то вони вже боялисі нас». 

В Хабаровському краї Марія працювала на лісоповалі. Після смерті Сталіна у 1953 р. Марію Пиріг етапують до Караганди, де жінка повинна була розвантажувати вагони, там вона була місяці, а після цього її привозять до Степового табору в Кенгірі, Казахська РСР. Тут на відважну дівчину чекають нові перипетії, вона потрапляє в осередок Кенгірського повстання. «Вони до того взялисі, що зачали стріляти в колони. Хлопці йшли з роботи і там дурак якийсь, байстрюк, пустив серію і 17 хлопців поранив, а двох убив, їм давали за то отпуска, якщо вони тюремщика вб’ют. Розумієте вже до чого дійшло».

Умови утримування в таборі були жахливими, перші прояви Опору тут почалися в кінці 1953 – на початку 1954 р. «Степлаг» був концентраційним табором де в більшості були молоді націоналісти, балтійські партизани та колишні солдати та офіцери Червоної армії. Через постійні знущання протестувальники перестали ходити на роботу та оголосили загальний страйк, вони вимагали зустрічі з керівництвом ЦККПРС. «Потім був лагерний уряд і кагебистський і вони домовлялися. Але вони не робили того, що хлопці требували. Та й не стали виходити на роботу і всьо. Що вони не робили, ми не виходили на роботу і з ЦК партії нікого не присилали». 

За всі 40 днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стіннівки, плакати, складали відозви до солдатів і офіцерів дивізії, яка оточила «вільну територію», листівки. Свої звернення до мешканців селища Кенгір вони потім розсипали за допомогою повітряних зміїв (винахід японців, з десяток яких було у зоні) серед житлових будинків. 

24 червня до Кенгіра прибула військова техніка з екіпажами. «Тут раптом ночію, летє літаки над нашими лагерями і освтлив вдолині, а ззаду йдуть танки. Такий шум, такий крик, третя година ночі. І це іде і дивізія армії, з автоматами ідуть. Я якраз стояла на посту, цих три години. І ми якраз мінялися, що три ніби три години відбула і прийшла друга зміна. Вони всю цю зміну постріляли, цих усіх хто був на пості… Вони у бараки запустили це ці гази, а люди не могли витримати і тікали на вулицю. А офіцери брали за руки і кидали під танки, можете собі представити». . «Ну і тут ці літаки крутє, страшне, то за тими тягнулисі шлейфи і голів, і нутрощі, ці танки що їхали, то страшне було. Нарешті всьо втихло, танки десь виїхали…»

Кенгірське повстання було жорстоко придушене 25 червня 1954 р. за допомогою армії із застосуванням танків. Проти них зброя, яку підготували повсталі, виявилася безсилою. Приблизно 700 трупів, серед яких жіночі,такою була розплата за недовгу свободу. Пізніше всі учасники Кенгірського повстання, які залишилися живими, були примушені дати підписку про нерозголошення інформації стосовно тих подій.

У Кенгірі Марія зустріла свого чоловіка Михайла Пирога, родом з м. Жидачева Львівської обл. У 1956 р. жінка році звільнилася і повернулася у рідне село, де живе і сьогодні. Історія цієї надзвичайної жінки, як сюжет фільму, важко повірити, що людина може пережити всі ці перипетії. Але до сьогодні п. Марія не втрачає оптимізму і з захопленням розповідає про своє життя, про ті буремні роки, на які припала її молодість.
Підготувала Роксолана Попелюк