25/05

Віталій Ляска: «Публічна історія має бути невід’ємною складовою діяльності сучасних істориків»

 Як і чому виникла ідея створити «Локальну історію»?

 Ініціатором створення проекту був Тарас Чолій, який відомий загалу як продюсер документальних фільмів «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-41» та «Срібна Земля. Хроніка Карпатської України 1919-1939». У цих кінострічках головним є акцент на історіях простих людей, очевидців. Це масштабна та об’ємна робота. Коли вийшли у прокат ці два фільми й розпочалася робота над третім проектом – «Хроніки УПА», то виникла думка, що потрібно систематизувати всі записи та охопити якомога більшу кількість людей. Бо не всіх героїв, яких тоді записали, змогли взяти до фільму. Так з’явилася доволі амбітна ідея – спробувати у громадській площині врятувати історичну пам’ять.

Проект стартував у 2013 році. Його мету ми окреслили як дослідження минулого крізь призму історії окремих місцевостей, міст та сіл. В основі проекту – локальний вимір: не стільки історія сіл та містечок, як історія громад та їхніх мешканців. Нам цікаві історії людей. Аби якомога точніше передати та зберегти оповідь людини, ми записуємо наших респондентів як на відео, так і на аудіо.

Якою є місія проекту?

 Є декілька найважливіших акцентів. Перший – рятівнича місія, адже свідчення людей – це безцінні джерела, які мають здатність зникати. Велика кількість людей відходить у засвіти, світлини нищаться, натомість в архівах не завжди є те, що потрібно. Тому рятівнича місія у нас основна.

 Хоча ми прекрасно розуміємо, що не менш важливо правильно подати здобуту інформацію. Тому другий етап передбачає науково-популярну місію. Ми хочемо вмонтувати свідчення наших респондентів в історіографічний наратив. Без цього ніяк. Оскільки українська історична наука ґрунтується переважно на архівах, а метод «усної історії» практично не використовується. Тому одна з наших цілей – сформувати досить потужну джерельну базу, яку в майбутньому могли б використовувати як науковці, так і краєзнавці.

Окрім цього, важливе місце займає просвітницька місія, оскільки свідчення людей ми розглядаємо як певний дороговказ у майбутнє. Є така фраза: «Хто не знає минулого – не має майбутнього». Це дуже банальний вислів, та у ньому є зерно істини. 

Коли ми їздимо туди та презентуємо результати своєї діяльності за допомогою виставок, буклетів, показів фільмів, то завжди акцентуємо увагу на міжвоєнному часі. На періоді, під час якого бабці та дідусі людей, які зараз живуть у тих селах, не маючи нічого, формували паралельну реальність за принципом «свій до свого по своє». Так, по суті, творилася держава в державі.  Та незважаючи на те, що тоді не було україномовних шкіл – а лише утраквістичні (двомовні) – українці створювали курси для неписьменних і приватні школи. Коли не було можливості працювати на державних роботах чи мати свій бізнес, наші люди створили кооперативи. Коли не було своєї армії – низку вишкільних товариств: «Січ», «Сокіл», «Пласт», «Луг». Зараз, на жаль, середньостатистичне галицьке село це, умовно кажучи, сусіди по прописці. А в міжвоєнний час, коли були набагато гірші умови, село було, насамперед, дієвою громадою, яка порядкувала на своїй землі та мала чітку візію майбутнього.  Це були предки людей, що зараз живуть у тих селах. Натомість тепер село не знає, куди рухатися, тому наше завдання показати, що не все так погано. Ще зі школи нам казали, що історія нашого народу стражденна, болюча. Говорили буцімто історію треба читати з бромом. Насправді, це не так. Кожне село має своїх героїв, про яких потрібно говорити і про яких повинні знати. Тому ми намагаємося творити новий позитивний епос. І важливу роль у цьому відіграє наша просвітницька місія.  Шкода, але суспільство все ще отруєне комуністичною ідеологією. Ми ж хочемо трохи демонтувати радянські ідеологічні нашарування. Із цим споріднена ще одна місія, що орієнтована на молоде покоління, яке живе в умовах незалежної України.  Наша національна політика як у школах, так і в університетах не до кінця продумана. Чорно-білі підручники, у них стандартні портрети та багато тексту. Через це звичайний учень мало цікавиться історією. Якщо показати той самий матеріал у яскравій інтерактивній формі, з локальним підтекстом, на прикладі села чи міста, в якому живе школяр, то, як мінімум, з’явиться зацікавлення такою тематикою.  І ще одна важлива річ, яку ми, напевно, не зможемо вповні простежити – це те, що ми свого роду ретранслятори того, що старше покоління говорить молодшому.  І, як наслідок, сподіваюся, що після того, як ми показали відео чи фото у якомусь містечку чи селі, то хтось все ж таки більше зацікавиться історією свого краю чи родини. Було чимало випадків, коли ми записували людей, а рідня дивувалася, бо не знала історію своєї бабці. Це дуже важливий момент, бо наші респонденти помирають і прикро, коли ні рідні, ні місцева влада не знають, якими людьми вони були. 

Розкажи детальніше про суть проекту. Чим він унікальний?

 Якщо проаналізувати сучасну історичну науку, історично-популярну, то є кілька пластів, над якими активно працюють в Україні. По-перше, є суто науковий напрямок. Є вузька когорта науковців, спеціалістів, які створюють певну наукову продукцію і самі ж її читають. У глобалізованому світі серйозну наукову працю не кожна людина прочитає. Тим паче, що це дуже спеціалізована робота, а в списку літератури – безліч посилань. Це дуже важко для пересічного читача.

 Також є група людей, що працюють у краєзнавчому вимірі. Для них ціль життя – зібрати максимум матеріалів й зробити якусь книжечку. Та цей варіант не зовсім той, якого потребує суспільство.

 Унікальність нашого проекту в тому, що ми намагаємося балансувати між науковою та краєзнавчою історією. «Локальна історія» – це громадський аналог Інституту національної пам’яті. Більшість країн постсоціалістичного табору майже відразу почали формувати проекти з використанням методу «усна історія», щоби на прикладі розповідей очевидців показати, яким був тоталітарний режим. У нас дещо інша специфіка. У перспективі з’явиться величезний мультимедійний архів, унікальне джерело для науковців, краєзнавців і усіх, хто цікавиться історичною тематикою. Крім того, ми збираємо візуальні образи по кожному селу Галичини. Є речі, які неможливо знайти в архівах – наприклад, родинні чи особисті світлини повстанців.

 Ще маємо дуже здорову амбіцію сформувати мартиролог: базу даних людей, які формували обличчя Галичини. Це дуже важливо. Ми маємо знати скільки людей загинуло під час Голодомору, під час Другої світової війни, скільки воювало в лавах УПА. Наразі є лише приблизні цифри: близько 100 тисяч в УПА, близько 9 мільйонів у Червоній армії. Тобто ми не володіємо точною інформацією про те, яка кількість українців була вбита чи репресована.

 Євреї, до прикладу, знають кожного, хто загинув під час Голокосту. Вони мають величезну базу даних «Яд Вашем», де можна знайти будь-яку людину. У нас такого немає, тому плануємо зробити базу даних із свідченнями з різних джерел: закритих архівів, спеціалізованих наукових локацій, списків, що за весь період формувалися в сільрадах, школах тощо. Це дуже важка праця, що вимагає потужної верифікації. Крім того, це робота, яка викликає різні емоції. Люди часом ображаються, що про їхнього діда не згадали, натомість про сусіда відомості є. Треба розуміти, що всю базу даних ми самі не зробимо. Можемо створити схему, але верифікувати має суспільство.

 У нашій базі сайту близько 8000 людей, але плануємо, що буде понад 150 тисяч. Сподіваюся, за два-три роки ми досягнемо цього результату. Принаймні, будемо знати не приблизні цифри, а конкретні. Цьому сприяють і польові поїздки, під час яких ми віднаходимо унікальні світлини, де респонденти впізнають односельчан, котрих немає у списках. Це доводить, що все не дарма.

Хто творить «Локальну історію»?

 Треба розуміти, що ми – громадська ініціатива. Через це в команді багато мотивованих людей, які, справді, переймаються історією краю. Здебільшого співпрацюємо з волонтерами, яким час від часу надаємо стипендії. Маємо друзів-краєзнавців із різних регіонів, які хочуть збирати інформацію та мають усе необхідне для цього. Так ми працюємо у Радехівському, Стрийському, Кам’янко-Буському, Яворівському районах. Якщо хтось готовий співпрацювати з нами, то ми готові допомогти з технікою чи з методологією. Ми цілком відкриті до співпраці. Також маємо людей на місцях, які допомагають, координують поїздки. До прикладу, на Жидачівщині нашим добрим приятелем є Володимир Гаврон, який шукає старожилів та домовляється з ними.

 Не завжди люди розуміють для чого все це? Буває так, що люди кажуть, мовляв, що нічого не знають і нічого не можуть сказати. Це все радянська спадщина. У людей в селах ще є боязнь. Та ми намагаємося пояснювати: хто ми, що й для чого робимо, аби згладжувати всі кути.

 Тому, якщо хтось має бабцю, діда, тітку, які були сучасниками чи очевидцями важливих історичних подій, то пишіть нам. І ми разом будемо складати історію Галичини. Ми нічого не забираємо, а все скануємо на місцях. Із нами працюють люди, які добре знають історію та можуть робити фахові інтерв’ю. У майбутньому ми плануємо видавати низку фотоальбомів, аби показати зріз громадянського суспільства й багато інших важливих речей.

Ви шукаєте особливих героїв. Що це за люди? Розкажи більше про кількох найцікавіших.

 Ми зустрічаємо чимало непересічних людей, які були обличчям громади під час Першої або Другої світових війн, та й опісля. Якби ми цю роботу розпочали ще десять років тому, або якби держава зацікавилася цими героями, то їхня кількість була би в рази більшою. Відтак, окрім безпосередніх учасників національного підпілля чи політичної боротьби, ми ведемо бесіди з простими людьми-очевидцями, які самі, можливо, не були в підпіллі, та багато знають.

 Це дуже важливо: показати історичні процеси очима простих людей. Історія галицького села – це історія звичайних селян. Що вони робили, чим жили, як реагували на зміну влади, як повинні були адаптуватися, аби вижити? Ось що цікаво. Це свого роду мереживо людських доль, яке всім близьке.

 Два роки тому ми навідалися у гості до Зенона Врублевського, корінного львів’янина, вояка дивізії СС «Галичина». До речі, перед інтерв’ю вся команда дуже ретельно готується. Ми маємо розроблений питальник, аби не впустити жодного значимого моменту, про який може розповісти респондент. Так пан Зенон виявився справжньою знахідкою. Він не лише розповів про Львів під час війни, а й про Львів 20-30-х років, про дитинство, про прихід перших совітів. Лише частина розповіді, присвячена польському періоду, зайняла близько чотирьох годин.

 Бувають і непрості моменти. Часом трапляються люди, які взагалі позбавлені гідних умов життя. Зазвичай вони живуть самі, на пенсію, в скрутних умовах, їм час від часу допомагають лише сусіди. От на Жидачівщині мешкає стрілець УПА Петро Матвіїв, який, незважаючи на труднощі, не втратив своєї гідності та намагається до побутових моментів ставитися з гумором. Інколи здається, ніби наші респонденти живуть спогадами 40-х років, коли було ще гірше, тому вони не нарікають. Бо є незалежна Україна, вони знають, за що боролися самі та за що вмирали їхні побратими. Через це все інше для них не має значення.

Ви працюєте у декількох напрямках, серед яких – «жива історія». Які методи зазвичай використовуєте?

 Найбільша цінність живої історії – люди. Це метод ретрансляції історії на суспільство. Зараз усна історія активно розвивається у Європі. Причина в тому, що жива історія найкраще пояснює специфіку тоталітарних режимів. Свідчення очевидців – це свого роду документ, який розповідає про ті чи інші події. Він не менш цінний, аніж будь-який інший. Через це жива історія є дуже важливим публічним методом. Уже через декілька років ми не зможемо його застосовувати. Зможемо хіба опитувати людей, які жили в 50-60-х роках.

 У польовій роботі ми робимо акцент на трьох напрямках. Перший – це інтерв’ювання респондентів, під час якого наші дослідники використовують напівструктурований запитальник. Рідше користуємося наративними методами. В нас є розроблена система різних анкет. Відтак, за однією схемою, питаємо переселенців із Закерзоння, за другою – упівців і так далі. Суть у тому, що нас цікавить сама розповідь людини, її враження. Для цього ми виокремили декілька блоків, серед яких міжвоєнний період (а це переважно дитинство респондентів), Друга світова та інші. Крім того, скануємо усі світлини до початку 60-х років. Зазначаючи, хто на них зображений та як склалася їхня доля.

 Коли ми їдемо в село, то намагаємося підготувати перелік людей, які нам цікаві: упівців, репресованих, дивізійників або ж просто цікавих очевидців подій. В архівах чимало цікавої інформації, але мало даних про долі людей.

 Так як наша аудиторія це молоде покоління, ми готуємо інтерактивні виставки про історії сіл. Таким чином, хочемо зацікавити молодь і розповісти, ким були їхні предки, бабусі та дідусі.

 Однак, ми це робимо не у всіх населених пунктах, а тільки в тих, що, дійсно, зацікавлені та розуміють, для чого це. Загалом виставка презентує історію села від найдавніших часів до середини 50-х років. Ми її наповнюємо свідченнями очевидців, світлинами, артефактами та безкоштовно даруємо її школам. Також показуємо школярам фільми власного виробництва. Нещодавно, до прикладу, відбулася презентація у Розвадові.

Що вже зроблено? Які досягнення та результати за три роки існування проекту?

 Упродовж 2013-2017 років ми дослідили понад 700 населених пунктів Галичини, з них левова частка — Львівщина. Опитали більше 2000 респондентів, третини з яких уже немає з нами. Зібрали понад 20 000 унікальних світлин. Маю підозру, що вже частина з них або знищена, або просто зберігається десь у скринях. Потужна джерельна база, яку ми створимо, буде надзвичайно важливою. І її цінність з кожним роком лише зростатиме.

 У планах протягом 1-1,5 року завершити роботу у Львівській області, побувати у всіх без винятку селах та містечках. Паралельно ми працюємо на Тернопільщині, зокрема опрацювали майже половину сіл Бережанщини та розпочали роботу на Теребовлянщині. Бували й на теренах Івано-Франківщини, у селах та містечках Коломийського району.

 Також ми оприлюднили багато розвідок та документів. Хоча найважливішою залишається рятівнича місія. Та попри це, ми намагаємося тримати баланс, оскільки люди довіряють нам долі, спогади, дають фотографії. Тому частину з них публікуємо, демонструючи таким чином свої наміри.

 Проект не залишатиметься локальним?

 Залишатиметься, але його географія розширюватиметься. Будемо охоплювати Тернопільщину, Івано-Франківщину та Західну Волинь. Але, при цьому, не відкидаємо можливостей співпраці з іншими інституціями. На мою думку, що такі речі мали виникати б та працювати по всій Україні й мати системний характер. Оскільки ми не маємо статистики, до прикладу, скільки поляків жило на теренах України. Відповідно, ми не можемо наводити обґрунтовані контраргументи стосовно деяких контроверсійних питань, а просто розкидаємося цифрами: 5 000, 10 000 чи 15 000 людей.

 Але так не повинно бути, якщо ми хочемо оперувати не емоціями, а фактами. Для цього потрібно опрацьовувати більше джерел. Публічна історія має бути невід’ємною складовою діяльності сучасних істориків. Нова генерація повинна задовольняти суспільні виклики й давати гідну відповідь на них.

 Дуже часто професійні науковці не хочуть публічності, оскільки вважають, що їхню працю спростять чи подадуть під неправильним кутом. Але, якщо вони це не будуть робити, то їхнє місце займатимуть інші, менш професійні фахівці. Часто в Україні цю роль беруть на себе політики, незважаючи на те, що взагалі не мають знань. Але їх слухають мільйони. І часто вони, а не професійні дослідники, формують суспільну думку. Саме тому в сучасних реаліях історик повинен бути публічним та відкритим до людей.

 Розмовляла Інна Березніцька