Експедиція у Чехію: нові горизонти для дій

Нещодавно команди проектів «Локальна історія» та «Незнаному воякови» відвідали Чехію з метою пошуку та інвентаризації українських поховань. Більшість з яких під загрозою знищення або ж потребують опіки. Чому так важливо «сьогодні» ідентифікувати могили та створити повновартісні біограми похованих — в інтерв’ю з дослідниками Віталієм Ляскою та Іваном Щурком.

Якою була мета поїздки в Чехію?

Іван: Вже більше двох років в Галичині діє громадська ініціатива «Незнаному воякови», мета якої — пошук, дослідження, впорядкування та при потребі —спорудження нових військових меморіалів на могилах вояків різних періодів визвольних змагань.

Під час роботи над об’єктами в Україні ми задумалися над тим, якою є ситуація з похованнями вояків першої і другої хвиль визвольних змагань за кордоном, в якому стані могильні плити, чи вони збережені. Зокрема, є чимало повідомлень про те, що руйнують пам’ятники і меморіали в Польщі. Крім того, аналогічні інформаційні повідомлення були і щодо ситуації з пам’ятниками у Чехії, тому поїхали туди для польових досліджень.

Віталій: Також поштовхом стала й ситуація, що склалася з могилою Олександра Олеся і його дружини Віри Кандиби. Останки письменника несподівано ексгумували у Празі та пізніше, після збурення громадськості, перепоховали на Лук'янівському цвинтарі у Києві. Та як би це прикро не звучало, на жаль, український інтерес до своїх поховань за кордоном обмежився січневими подіями 2017 року, коли був резонанс щодо цього поховання. Але відтоді ситуація насправді не змінилася.

Якою є кількість поховань відомих українців за кордоном? Та хто врешті-решт мав би дбати про їхні могили?

Віталій: На початку 1920-х років, після першої хвилі визвольних змагань, і для галичан, і для наддніпрянців, Чехія стала пристанищем та місцем концентрації великої кількості українських емігрантів. Тоді у Чехії замешкало понад 20 тисяч українців. І це були елітарні люди: інтелектуали, військовики. Тобто середовище, яке намагалося будувати державу поза межами України. Зрозуміло, що частина людей, які перебували в еміграції, там же й померли та були захоронені на місцевих цвинтарях. Якщо говорити про період 1920–1930-х років, то це найбільш масові поховання українців за кордоном.

Але треба також розуміти, що традиція догляду за цими похованнями, на жаль, перервалася. Ще в 1930-х роках Петро Зленко, який був одним із упорядників першого доволі загального інвентаря по Ольшанському кладовищі в Чехії, писав: «Від деяких поховань вже й немає сліду і лише в урядових записах можна довідатися, що там лежить прах українського стрільця». Такою була ситуація на початку 1930-х років. Зараз ще гірша.

Хто у цьому винен? Важко сказати. Є кілька причин: байдужість української та чеської влад та індиферентність української діаспори, за винятком окремих її представників. Крім того, згідно сучасного чеського законодавства за кожну могилу треба платити ренту раз на десять років. Це близько 7000 тисяч крон, тобто десь 250 доларів. Відтак, цей комплекс проблем призвів до того, що левова частка українських військових і цивільних поховань в Чехії є безповоротно втраченою. Тож імена більшості похованих можемо простежити лише за архівними джерелами. А вцілілі могили потребують опіки та уваги з боку українців. Тому громадська ініціатива, яка виникла в результаті співпраці проектів «Незнаному воякови» та «Локальної історії», покликана, по-перше, інвентаризувати та впорядкувати інформацію. По-друге, впродовж наступних етапів зробити так, щоби якомога краще і виразніше відмаркувати українську присутність в тій же Чехії.

Які цвинтарі впродовж чотирьох днів експедиції вдалося відвідати?

Віталій: Це початковий етап роботи, первинна каталогізація поховань. Ми вирішили зосередитися на кількох основних місцях, де була найбільша концентрація української діаспори чи інтернованих вояків. Якщо ми говоримо про Прагу і відвідини Ольшанського цвинтаря, то ми говоримо переважно про представників української діаспори і трохи менше про українські військові поховання.

Якщо говорити про інші локації, такі як Ліберець чи Німецьке Яблінне, то це місця, де були табори для інтернованих частин УГА в Чехословаччині. Зокрема, такий перший табір виник в Німецькому Яблінному, внаслідок того, що частини Гірської бригади УГА та груп «Крукеничі» та «Глибока» в травні 1919-го під польським тиском спершу перейшли на Закарпаття, а пізніше — у Німецьке Яблінне. Тут перебувало близько 4000 вояків і 300 старшин.

Згодом другий табір виник в Ліберці, де переважно перебувала група генерала Кравца, яка налічувала близько 300 старшин і 500 вояків. Вже у квітні 1921 року з Німецького Яблінного і Ліберця основний табір перенесли в Йозефів, де тримали чотири тисячі вояків. Тобто ми говоримо про величезні демографічні показники. Через це під час експедиції ми намагалися зосередити увагу, передусім, на українських військових похованнях УГА та армії УНР.

Поза тим ми опрацювали Ольшанське кладовище, відвідали Подєбради, де з 1922-го року існувала Українська господарська академія. Там є один з найбільших цивільних цвинтарів (з тих, що ми відвідали) на якому захоронені українські викладачі, студенти, слухачі. Нам навіть вдалося кілька могил, які заросли плющем, вернути з небуття. Це дуже важлива робота. Ми були зосереджені у п’яти локаціях, але, звісно, це ще не всі місця, які плануємо відвідати.

Є ще і в Пардубице українські поховання, і в Брно. Є навіть дані, щоправда, з 30-х років минулого століття, про монумент в Терезині, де також перебували українці в часі Першої світової війни і після її закінчення. Також є окремі поховання на звичайних чеських цвинтарях, які треба верифікувати з архівних джерел. Не можна забувати й про вояків УПА, що перебували тут внаслідок Чехословацького рейду 1947-го. Тож роботи є багато і на цьому ми зупинятися не будемо.

Принаймні, нам потрібно довести справу до кінця, щонайменше, у двох керунках. Перший — це повновартісна каталогізація, фотофіксація могил й творення біограм тих людей, які там поховані. Другий керунок — визначити, яким чином можна реконструювати могили, що цього потребують. Адже наступного року – 100-річчя ЗУНР і УГА. Відтак, така спільна ініціатива з боку української влади, посольства, української діаспори, і зокрема нас, була би важливою.

Чому так цінно вберегти від руйнування ті могили, які донині хоч якось збереглися?

Іван: Перша наша ознайомча зустріч показала: попри те, що багато втрачено в силу історичних обставин, байдужості і браку опіки, є й багато збережено. Зокрема, центральні пам’ятники на військових меморіалах. Для мене, як для архітектора і реставратора, особливо цінними є збережені елементи військових некрополів, символіки й самої композиції. В Україні це не мало шансів зберегтися, зважаючи на історичні обставини.

Натомість у Чехії ситуація значно краща, до того ж, як до будівництва, так і до проектування таких пам’ятників, були залучені досить відомі митці, художники, архітектори та скульптори: відомий художник-графік Роберт Лісовський, скульптор Михайло Бринський, художник-графік Василь Касіян. Тому, крім історичної, військові меморіали мають і мистецьку цінність. Бо символіка, відображена на монументах, відіграє важливе значення у порядкуванні військових некрополів на території України. Адже в нас на пальцях однієї руки можна порахувати кількість меморіалів часів УГА, які збереглися донині. Та на більшості з них військова символіка та важливі елементи втрачені. Оскільки у Чехії є збережені такі монументи, то їхнє дослідження є важливим, щоби зрештою правильно меморіали виглядали в нас, коли ми, як активні громадяни, чи державні органи почнуть займатися питаннями національної пам’яті.

Віталій: На жаль, в сучасній Україні абсолютно відсутня некрополістика як наука та є великі проблеми з культурою спорудження військових меморіалів. У нас некрополі УГА, УПА чи УНР можуть між собою абсолютно різнитися один від одного. Немає єдиного стандарту. Тому, аби не вигадувати якогось нового стандарту, нам потрібно взяти ті добрі приклади, що збереглися у Чехії. І вже відштовхуючись від цієї традиції, будувати правильну архітектуру, ідеологію та символіку новочасних монументів.

Україна як держава дуже кволо себе поводить у культивуванні своєї військової традиції, епосу в контексті меморіалів. Мені видається, що нам надзвичайно бракує свого пантеону героїв та їхніх могил. Наприклад, Ольшанське кладовище у Празі — це є певною мірою міні-пантеон української діаспори, бо там поховані як військові, так і цивільні діячі.

Назвіть імена найвідоміших, на вашу думку, діячів, чиї могили можуть зазнати руйнації, якщо про них належним чином не подбають?

Віталій: На Ольшанському кладовищі нам вдалося натрапити на кілька могил старшин УГА, що перебувають у жахливому стані: надписи стерті, дуже важко їх відчитати. Окрім того, є велика кількість осіб, про яких переважна більшість українців навіть не знає, що вони там покояться. Це і могила письменника Спиридона Черкасенка, і професора й члена Директорії УНР Федора Швеця, і знаменитої Софії Русової, і міністра пошти і телеграфу УНР Григорія Сидоренка, і міністра уряду Карпатської України Миколи Долиная, а також президента Гуцульської Республіки Степана Клочурака. Про цих людей повинні знати та їхні могили мають бути впорядковані.

Іван: На інших цвинтарях Праги поховані Іван Пулюй, Іван Горбачевський. Коли ми робили первинну інвентаризацію, то одна із характеристик, яку ми для себе визначали, наскільки пам’ятник перебуває під загрозою руйнації. І більшість з оглянутих нами могил — закинуті. В умовах чеського законодавства є велика небезпека, що вони можуть бути зруйновані під нові поховання. І це може бути непоправною втратою.

Віталій: До прикладу, українці, поховані на Ольшанському кладовищі, покояться на православній дільниці. Там же поховані російські діячі, головно – білогвардійці, а також ті люди, які нещодавно померли. Відповідно, виглядає на те, що кількість російських могил на цих дільницях збільшується, а українських — зменшується. Очевидно, що ця динаміка відбувається за рахунок українських поховань. І, зрозуміло, що про Олександра Олеся ми знаємо багато, а про старшину УГА Антіна Рудницького — в рази менше. Зважаючи на це, резонанс втрати могили Рудницького в суспільстві буде меншим, але це не означає, що її не потрібно зберегти.

Які, на вашу думку, заходи мала би вживати Українська держава стосовно цих поховань?

Віталій: Насправді держава має дбати про кожну могилу за кордоном, незалежно від того, хто у ній похований. І це дійсно важливо. Якщо ситуація кардинально не зміниться, то кількість українських поховань щороку істотно зменшуватиметься.

Іван: Ці побоювання були предметом розмови з Надзвичайним і Повноважним Послом України в Чеській Республіці Євгеном Перебийносом. Під час візиту ми говорили і про інвентаризацію поховань, і про звернення до чеського уряду та низки державних установ. І так виглядає, що посольство допоможе нам реалізувати цю ініціативу в Чехії. Цього року вперше з державного бюджету виділено кошти на впорядкування деяких могил. Щоправда, через технічні причини наразі лише три могили відреставрують та юридично убезпечать від руйнувань. Але Євген Перебийніс запевнив, що зробить усе можливе, аби наступного року були кошти. Тож фактично потрібні будуть лише люди готові взяти на себе відповідальність. Треба мотивувати громадські організації, які після ситуації із Олександром Олесем стали значно активнішими.

Тішить, що є українці, які беруть під особисту опіку по кілька могил. Тобто оплачують ренту за поховання та дбають про них. Якщо говорити про масштаби Чехії, то, певно, таких поховань налічимо кілька сотень. Це, звісно, не вирішує питання, але і це добре.

Якими будуть ваші подальші кроки?

Віталій: Спершу зробимо первинний каталог з фотофіксацією та біограмами людей, що поховані на тих кладовищах, які відвідали. Окрім цього, у планах, щоб небайдужі люди допомогли доповнити відсутню інформацію. Також потрібно висвітлити належним чином цю тематику, аби нарешті на таку проблему звернули увагу. Бо в нас зазвичай, коли щось сталося, то тоді вже вирішуємо, що робити. Та це неправильно, потрібні превентивні заходи. Ми хочемо, аби увага до військових та цивільних поховань, які є за межами України, була постійною та системною. Інше завдання, яке маємо ставити перед собою — відстежувати ситуацію з оплатою ренти, бо через невеликі для нашої країни кошти можемо втратити важливі поховання.

Вважаю, що було би добре, якби наступного року ми розпочали новий етап робіт у Чехії. І реставрували один із меморіалів УГА у Ліберці. За архівними джерелами тут поховано близько 20 осіб, старшин та вояків УГА, тобто їхні імена та прізвища не є таємницею для істориків. Натомість замість монументу зараз на кладовищі знаходяться звичайні кам’яні плити без жодного надпису чи натяку, хто тут похований. Очевидно, що наша велика місія спільно з посольством, місцевою громадою та Українською державою встановити тут принаймні хрести та реставрувати центральний пам’ятник. Світ має знати про українських вояків, які там поховані.

Іван: Експедиція точно матиме продовження. Думаємо, лише про форму. Зокрема, про табір під керівництвом фахівців, до якого залучили би волонтерів. Бо за найсміливішими припущеннями, ми охопили всього 10 % з того, що необхідно дослідити і зафіксувати в Чехії. Потрібно провести, хоча б мінімальні роботи з очистки цвинтарів, уже не кажучи про кількість могил, які потрібно оновити.

Та в пріоритеті — якісна реставрація могил. Звісно, з цим пов’язано багато нюансів, що стосуються тамтешніх законів, тому лише у співпраці з місцевою громадою, владою та нашим посольством ініціатива має усі шанси на успішну реалізацію. У такому разі є велика ймовірність зберегти важливі пам’ятки, пояснити, для чого це потрібно, та й зрештою — заробити повагу  і розуміння в інших народів.

Віталій: Також у планах — створення інтерактивної мапи могил, монументів, цвинтарів, що важливі. Якщо все вдасться, то не будемо обмежуватися лише Чехією, оскільки є велика кількість поховань у Польщі та в інших країнах. Ситуація із надгробками наших вояків у Західній Європі, нібито трохи краща, але без польових досліджень й такі висновки робити поспішно. І відповідно подальша перспектива — об’єднати зусилля з небайдужими ініціативами задля впорядкування цвинтарів та створення інтерактивних мап із їхньою локалізацією у всіх країнах світу. Якщо ж ми цього не будемо робити й Українська держава надалі не дбатиме про свої військові поховання, то я припускаю, що за кілька років будемо мати черговий скандал, але він вже стосуватиметься не Олександра Олеся, а якоїсь іншої людини чи людей – не менш важливих.