11/01

Магія Різдва: традиційні звичаї та обряди на Святвечір

Доктор історичних наук Михайло Глушко про основні святкові атрибути, різдвяні вірування та народні прикмети. 

Історичний контекст Святвечора та його різновиди

Залежно від історико-етнографічного району, Святий вечір, який ми традиційно відзначаємо 6 січня, називався по-різному: Святий вечір, Дідів вечір, Вилія, Перша коляда. Так само по-різному в окремих місцевостях йменували 18 січня. До прикладу, на Надсянні казали Щедрий вечір, Друга коляда, Другий Святий вечір.

 У той же час Щедрий вечір на Поліссі – це вечір на 13 січня. Отже, поліщуки святкували три Святі вечори: 6, 13 і 18 січня. При чому 6 і 18 на столі була скромна, пісна їжа, а 13 січня – різноманітна. Відтак, на Поліссі вважали, що перший Святий вечір – на врожай, другий (Щедрий вечір) – на худобу, а третій – на здоров’я, хоча в деяких регіонах могло трактуватися й навпаки.

Як готувалися до найважливішого вечора у році

Сама ж підготовка до Святого вечора – це цілий комплекс. В минулому українська хата була курною, то кіптяву, що осідала на стінах, мили або білили, а всі хатні речі прали. Оскільки на весь період свят не можна було нічого робити, тому все, що було пов’язано з робочою зоною, очищали й виносили. Навіть ткацький верстат, куделю розбирали. Крім цього, принаймні, на три дні мали заготувати худобі корм, щоби під час Різдвяних свят не брати нічого важкого у руки.

Якщо хата курна – прикрас було якомога менше, ніхто ні печі, ні вікон не розписував, тому що не дозволяв інтер’єр. Оскільки у курній хаті не просто жили, а ще й утримували птицю та новий приплід: малих козеняток, теляток.

Вже на початку 20-го століття помешкання почали прикрашати павуками. Натомість дуже заможні люди оздоблювали оселю ялинковими прикрасами, але така мода поширилась, як правило, у 20-30-тих роках, бо до того – в селі ніхто ялинок не ставив.

Найбільша прикраса на Різдвяні свята – сніп, солома, сіно. Якщо в оселі димохід вже був виведений на горище, то ще й вішали рушники, тканини.

Останнє, що робили перед вечерею, – це готували різні страви.

Різдвяні хліби: щедрак, «струцель», керечун

Хліб був дуже важливим атрибутом різдвяної трапези. Найбільше відомо про карачун або керечун, як казали мешканці Українських Карпат: бойки та лемки. Вважали, що від керечуна залежить достаток у хаті.

Коли пекли цей хліб, то господиня одягала кожух навиворіт і рукавиці, аби забезпечити багатство родині на весь наступний рік. До тіста додавали мед та зерна тих культур, вирощуванням яких займалася родина. Як правило, керечун клали на столі і тримали аж до  старого Нового року.

Існувала традиція освячення різдвяного хліба у воді. Це могли робити, як на Новий рік, так на Різдво. Зазвичай невістка готувала рушник, коновку з водою, а тоді брала керечуна та йшла з ним, або до колодязя з водою, або до річки. Керечуна потрібно було занурити у воду тричі, при цьому примовляючи: «Не хліб купається, а я в силі і здоров’ї». Після цього невістка приносили керечуна додому, далі котила його від порога до печі, якщо він падав так, як спікся, тобто дном, тоді вважалося, що все буде гаразд. Якщо якось інакше, то це означало, що хтось невдовзі помре, але найчастіше цей знак пов’язували з господарем, бо саме з ним, передовсім, ототожнювався хліб.

 У бойків на столі мало стояти аж три хліби: один на одному й обов’язково верхній перемотували навхрест. Натомість на Надсянні та Опіллі були просто круглі хліби з жита або «струцлі» з пшеничної муки, схожі на сучасну плетінку. Також пекли маківники та пироги з картоплі та гречки.

Кутя як головна святвечірня страва

Кутю готували по-особливому.  Для неї обов’язково купляли новий горщик, бо старим користувалися цілий рік і він був вже настільки у кіптяві, що господині хотілося перед Новим Роком мати щось нове. Як правило, кутю вже готували у новій посудині. Так було прийнято на Поділлі, Наддніпрянщині, Полтавщині, у деяких районах Волині. Однак, де посуд вважався розкішшю, то цього звичаю могли не дотримуватися.

Пшеницю та ячмінь спершу замочували, потім – оббивали у ступі, далі – мили й запарювали, а вже тоді – варили. У середині 19-го століття на Наддніпрянщині  кутю заправляли лише медом перед самим споживанням, але він мав бути з вощиною, тож його видушували.

До прикладу, я виріс у Карпатах, то ніяких горіхів у кутю ніхто ніколи не давав, бо їх просто не було, але мак і мед додавали завжди. Нині ж у кутю дають практично все. На превеликий жаль, звичай змінюється і все залежить від достатку родини.

Обряди, звичаї та вірування

Їх завжди була величезна кількість, зважаючи на те, що кожен етнографічний район мав свій особливий обряд. Був цікавий звичай, що стосувався худоби. Перед вечерею обов’язково йшли до свійських тварин, щоби почастувати їх. Відповідно, знову ж таки у різних регіонах це відбувалося по-різному. Господар брав хліб чи вареники і годував ними худобу. Бувало, що для неї спеціально готували хлібні вироби.  

Гуцули ж брали мед й малювали хрестики на великій рогатій худобі. Деякі господині обсівали маком стайню чи стодолу, щоби відьми не чарували на живність і щоб багато було молока. Функції господарів були чітко розділені: чоловіки відповідали за поле й стайню, а жінки – за город і хату.

Сама церемонія приготування до святкової вечері складалася із цілого ряду дійств: обкурювали хату, під стіл ставили залізні предмети (на Надсянні клали сокиру вістрям до порога, також клали леміш від плуга), вважаючи, нібито залізо відганяє нечисті сили.

Перед вечерею господар (це міг бути дід або син) традиційно заносив у хату солому чи сніп. До прикладу, бойки чи лемки приносили отаву, тобто дрібне сіно другого покосу. Коли батько заходив, то вітався: «Христос сі Рождає!», «Дай, Боже, добрий вечір!», «Сійся, родися, жито, пшениця, ячмінь – як кінь, овес – як пес, бураки – як ходаки!».  Залежно від форми віншування присутні в хаті мали відповісти: «Славімо Його!», «Дай, Боже!», «Най ся роди, най ся роди!»…

На Гуцульщині та Бойківщині, коли сідали вечеряти, то дуже щільно зачиняли двері, щоби не зайшли непрошені гості. Крім того, вважалося, що на вечері присутні також душі покійних предків. Для них окремо, на вікно, відкладали по ложці кожної страви. Натомість у деяких регіонах залишали таку вечерю з окремим посудом на столі разом з усіма приборами.

Був ще такий нюанс, якщо був покійник в цьому році, то обов’язково мала бути для нього пуста миска з ложкою. І якщо чоловік поїхав в далеку дорогу, скажімо, на заробітки, то як знали, що він живий йому теж ставили посуд за столом. Цікаво, що в минулому всі їли з однієї миски окремими ложками.

Як вечеряли наші предки 6 січня

Святкова вечеря починалася з того, що батько запалював свічку і благословляв свою родину, до прикладу, такими словами: «Дав нам Бог цих свят дочекати разом зі всією сім’єю, то, дай Боже, і наступних в мирі і злагоді дочекатися». Далі всі молилися.

За столом сідали за зростом і починали вечерю не з куті, а з часнику, який вважали апотропейним заходом, що виганяє всіх злих духів від столу та забезпечує здоров’я родині. У деяких місцевостях після часнику їли  кашу, а могли споживати якусь іншу страву. Для мене стало цілковитою несподіванкою те, що на Надсянні починали вечеряти з кислої капусти, яку місцеві називали кваском. У деяких місцевостях їли рибу і хліб, зважаючи на те, що Ісус Христос і дванадцять апостолів хлібом і рибою нагодували багато людей. Напевно, ця традиція виникла на основі поширення християнських апокрифів. Стосовно куті як головної страви вечора, то надсянці вечеряли нею наприкінці трапези. Водночас на Самбірщині її споживали після часника.  

Єдине, що коли починали вечерю з куті, то у більшості випадків ще й ворожили. Господар підкидав першу ложку до стелі й дивився, скільки зернин каші і маку до неї пристане. Залежно від цього гадали, скільки буде кіп збіжжя або роїв бджіл. Водночас на Опіллі та Надсянні навіть підкидали солому до стелі і за тими соломинками, що лишалися, ворожили, якими виростуть цього року льон чи коноплі.

Також обов’язково солому стелили на долівку. Коли її приносили, то господиня з дітьми мала імітувати голос курей, щоби вони добре неслися. Пізніше був такий звичай, що на цій соломі могли спати або ж навпаки спалювали її у саду чи на городі.

Дід чи дідух

Сніп, що стояв у хаті, – зазвичай називали дідом. Але тепер дуже часто його йменують дідухом. Насправді, це не зовсім так. Адже дідух – це сніп, який обмолотили, тому є величезна різниця між дідом і дідухом. І на Святий вечір удома практично скрізь саме дід, тому що він призначався для однієї мети, а дідух – для іншої.

 Дід, навіть за виглядом, відрізнявся. Так на Поліссі сніп робили з жита і він був невеликий за розмірами, а вже на Поділлі дід був із пшениці. Натомість у Карпатах, бойки і лемки, сніп робили з вівса, гуцули – з різних видів зерна, бо цією агрокультурою практично не займалися, надаючи перевагу скотарству.

Різдвяний сніп міг стояти до Щедрого вечора, а в інших  випадках – і до Нового року, тобто до 14 січня. В окремих місцевостях дід уособлював покійних предків. Тому його могли навіть годувати варениками, пампушками, давати й інші страви, що присутні на столі. Але варто зазначити, що так робили лише глибоко віруючі та заможні люди.

Після різних дійств з дідом чинили по-різному. Часом зі снопа витягували солому й нею перев’язували садовину. На Поліссі, коли це була жменя, то молоді дівчата, вранці 14-го січня, молотили його кулаками, а після цього вже йшли щедрувати хлопці.

На Західній Україні було дещо по-іншому. На Бойківщині, Покутті та Опіллі, як правило, 14-го січня посівальники не ходили. Хоча про полазника, тобто першого відвідувача оселі, досить докладно описано.

Водночас на Надсянні й Опіллі ще з самого ранку намагалися прийти хлопчики, яких називали новолітниками або політниками, залежно від села. Вони ходили з палицею і мали вимолотити сніп (діда). Часом господар ніс снопа до стодоли і новолітники його молотили там або безпосередньо в хаті чи на ганку. Та траплялося так, що господар сам хотів якомога швидше змолотити снопа, щоби не прийшли бахури-новолітники і не помолотили.

При цьому один дідусь із Мостиського району згадував, як він ходив новолітувати, то обов’язково мала бути непарна кількість хлопчаків. Водночас на Волині та Поділлі могли заводити до хати худобу, до прикладу, коня і годувати його тим самим дідом.

Крім цього, коли помолотили сніп, то зважали на те, що робити з тим зерном. В одних місцевостях зерно збирали і дивилися, якого збіжжя більше, якщо білого, то вродить більше пшениці, якщо чорного, то більше буде гречки, бо вона чорна. Бувало, що зерно зберігали та йшли з ним перший раз сіяти. Іноді просто додавали до насіння.

Вже у повоєнний час на Надсянні  обмолочене насіння 18 січня мололи на жорнах та з отриманого борошна робили тісто, яким малювали хрестики на всіх будівлях над дверима. Часом ще й на предметах побуту. До того ж з тіста, що залишилося робили й так званого щедрика (пісний корж, який пекли на плиті та яким вранці, на Водохреща, годували худобу). Натомість на Поліссі та Волині хрестики здебільшого робили з крейди.

Перша коляда

У Карпатах, як тільки завершили вечерю, – починали колядувати. Свічка, запалена у Святвечір, мала горіти всю ніч, світло мало не покидати оселю аж до ранку. Якщо гасили, то звертали увагу на те, куди йде дим, якщо до дверей, то вважали, що хтось помре до року часу, якщо дим ішов доверху, то це означало, що всі будуть живі й здорові.

Пастухи у деяких регіонах після вечері ложок не мили, зв’язували їх і клали під скатертину, під сіно, щоби не розбігалася худоба.

У деяких місцевостях було прийнято після вечері вдома відвідувати своїх близьких: братів, сестер, батьків. Тоді починали віншувати, колядувати й щедрувати під вікнами. 

Теги:
думка