17/06

Історію варто вчити, аби брати приклади минулого і втілювати їх у майбутньому

У сучасній історичній науці все більшого поширення набуває соціальна історія, одним із напрямів якої є історія локальна, тобто історія окремого місця чи об’єкту. Українська Галицька Асамблея реалізує проект "Локальна історія",який має на меті почати відродження громад з історичного аналізу і переусвідомлення своєї ідентичності та цивілізаційного призначення. Сьогодні ми знайомимось з проектом "Локальна Історія" та спілкуємось з науковим керівником проекту Віталієм Ляскою. 

Яка суть проекту «Локальна історія», для чого він?

Почну, напевно, з суспільного сприйняття історії та потреби її знання. Часто, у школах нам кажуть, що історію треба вчити, аби не повторювати помилок у майбутньому. Все ж я б перефразував цю, до певної міри, банальну тезу в такому руслі, що історію варто вчити для того, аби брати приклади з минулого і втілювати їх у  майбутньому. Водночас Володимир Винниченко, казав що українську історію не можна читати без брому, оскільки у нас все дуже сумно, страшно та трагічно. Як наслідок, у свідомості суспільства виникає міф «страждальної історії», яку, передусім, треба оплакувати. Але насправді у нас є чимало позитивних прикладів, і їх легко віднайти в історії локальній.

Під локальною історією ми розуміємо не історію якогось конкретного міста чи села в його адміністративному окресленні, а насамперед історію людського мікро-товариства, тобто громади, процесів її становлення та розвитку. «Локальна історія» - це екстравертний проект, який передбачає пошук закономірностей на основі одиночних явищ. Саме завдяки такому підходу до історії, ми можемо дещо інакше глянути на історію України. Вона, зазвичай, описується на макрорівні, хоча ті чи інші явища потрібно розглядати і в рамках мікро - локальних історій, які часто містять в собі успішний досвід. Варто лише заглянути в минуле і подивитись, як ті чи інші питання вирішували наші предки, наприклад, як у селах будувались школи зусиллями самих його мешканців. Власне, нагальне завдання на сьогодні, аби населення села відчуло себе громадою, а не групою людей з однаковою пропискою. Тут найбільш позитивним видається досвід міжвоєнних років минулого століття: тоді люди виривались із лещат польської окупації, об’єднувалися в різноманітні товариства й зрештою творили справжнє громадянське суспільство. Тому суть проекту «Локальна історія», окрім наукової складової, полягає в пошуках певних дороговказів в минулому, придатних для сьогочасних реалій.

Як реагують мешканці громад на вашу роботу, адже аналогів проекту у нашому регіоні немає?

Без перебільшення, старожили, очевидці тих чи інших історичних процесів, є стержнем проекту, позаяк ми позиціонуємо себе як ретрансляторів розповідей старших людей для молодого покоління. Спочатку присутня невелика недовіра до нас, як до людей які, не є з цієї громади, приїхали здалеку і намагаються доколупатись до певних подробиць. Окрім того, Радянський Союз зруйнував поняття індивідуальності й тому часто люди кажуть: «Ну, що я можу сказати»?. Суттєвим фактором залишається певна боязнь, адже в радянські часи багатьох моментів минулого не вартувало торкатись. Тому тут виключно важливим є вміння інтерв’юера «розговорити» цю людину, вжитися у її сприйняття світу. Вже, коли ми передаємо громаді готову виставку про історію їхнього села чи міста, то звичайно, що це позитивне сприйняття.

Які результати вашого проекту ви передбачаєте?

Робота в проекті передбачає виходи на більш якісні форми ретрансляції історії. Найперше, це сайт, який буде громадським аналогом того, що мав би робити Інститут національної пам’яті. Тут буде база даних, яка включатиме списки членів українського національно-визвольного підпілля, репресованих, інформацію про їх долю, світлини. Безумовно, що це все буде у вільному відкритому доступі для людей. Друга складова: науково-дослідна, маю на увазі видавництво низки фотоальбомів по різних історичних періодах, передусім – міжвоєнній Галичині. І третя складова -  це написання синтез про різні аспекти життя громад, наприклад, про спортивні товариства, «Просвіту», кооперативи тощо.

Можна сказати, що проект «Локальна історія» не завершується лише виставкою для конкретної громади, і він не обмежується лише історією, а має також і просвітницьку місію. Це свого роду є перевірка, лакмусовий папірець чи готова громада повернутись назад і поглянути на своє минуле. Я глибоко переконаний: приклади з минулого - це добрий дороговказ, куди рухатись зараз. Часто не треба ламати голову, як вирішити якесь питання, бо відповідь може бути на поверхні. «Локальна історія» -  це поштовх також до розвитку інших сфер життєдіяльності громади – юридичної, економічної, екологічної.

Наші результати можна оцінити через рік, два чи три. Аналоги такого проекту, зокрема, є в Польщі та Чехії. Очевидно, що ці країни прагнуть позбутись комуністичних нашарувань у суспільній свідомості й намагаються таким чином віднайти свою правдиву пам'ять. Здається, саме час це зробити українцям.

Які питання зі сфери історії слід врегулювати на рівні держави?

Є величезний клубок проблем, але не завжди винна держава. Основне, що у нас в школах подана історія українського народу, а не України. От наприклад, у підручниках історії Крим репрезентований локацією Кримського ханства, яке, зазвичай, змальоване у негативних тонах з позиції своєрідного українсько-козацького центризму. То як можуть діти-кримчани читати таку історію? Це є неправильно. Історія має формувати також громадянську позицію, а зараз в нас трохи така «хуторянська» історія – країна, яку всі б’ють та грабують. Також у контексті української історії виглядає на те, що регіональні зв’язки є триваліші ніж національно–державні зв’язки. У нас присутнє (чи в Галичині, чи на Донбасі) поняття приватної батьківщини, уявлення про яку засноване на регіональних, родинних та особистісних зв’язках чи певних історичних традиціях. Натомість поняття Великої України є дуже аморфне, але все ж домінуюче у навчальних програмах чи наукових дослідженнях. Чи є це добре для формування історичної пам’яті? Тому, власне бракує того позитивного прикладу у підручниках, як і регіональних особливостей. В майбутньому це історичне скріплення має дати добрий результат.

Проблема держави, що вона не дає просвітянських проектів. Також, наукові інститути не дають продуктів своєї праці для широкого загалу. Історики вважаються кабінетними вченими, і суспільний запит на їхню працю не є великим. «Локальна історія» – це ковток свіжого повітря і для істориків також. Мені подобається публічність цього проекту, адже він переводить історію із академічної площини у площину суспільних репрезентацій. Ми працюємо за схемою, коли є суспільний запит, а ми – історики, даємо наукову відповідь. Як говорив Антуан Про, «історик створює той тип історії, який потрібен суспільству, інакше воно його відштовхує».